Чорнобиль в пам’яті живе
Спогади будівельника Чорнобильської АЕС й учасника ліквідації наслідків аварії на четвертому її енергоблоці.
Техногенна катастрофа у Чорнобилі виявила героїзм і здатність до самопожертви всього народу. Але не тільки. Я там був: з 1979 року працював на зведенні третього й четвертого енергоблоків і брав участь у ліквідації наслідків аварії 1986 року. Відпрацював 16 років у зоні підвищеного іонізуючого випромінювання. За час роботи траплялися різні випадки і різні люди, тож бачив, як змінюється мораль людей в екстремальних умовах.
Якось випадково я натрапив на кадри документального фільму «1941». Стан психіки і моралі, поведінки людей на початку війни відповідали й Чорнобилю 1986-1987 років.
Під час евакуації з Прип’яті я ще не усвідомлював масштабів аварії. І тільки коли нас привезли в поліське село – десь автобусів 20-30 – і почали виходити діти, жінки з немовлятами, а місцеві жителі вийшли до воріт зустрічати нас, в очах поліських бабусь я побачив такий жах і невимовний біль, що зрозумів: це горе – надовго. Мабуть, спрацювала пам'ять воєнного покоління.
Днів через два ми з труднощами дісталися до Ічні. Залишивши вагітну дружину з двома дітьми у батьків, я поїхав шукати своє управління будівництва Чорнобильської АЕС. Відшукав у смт Поліському, в будинку СПТУ. Там діяв відділ кадрів, формувались бригади, вахти. З’їхалось нас менше половини, тому бригади формувалися з працівників різних дільниць.
Коли я вперше прибув на проммайданчик ЧАЕС, врізалась у пам'ять така картина: від складів робітничого забезпечення біля АБК-І від’їжджали бронетранспортери, на баштах яких були великі коробки з телевізорами «Електрон-750». Ліквідатори-«партизани» (призвані військкоматами резервісти) покращували свій побут.
Ми взяли у начальника гарнізону черговий БТР і поїхали до головного корпусу ІІІ-ІV блоків, де йшли підготовчі роботи для зведення роздільної стінки по машзалу між ІІ і ІІІ енергоблоками, а також відсічної стінки від машзалу ІV блоку. Неподалік шахтарі робили підкоп під днище ІV реактора. Усе це дуже нагадувало військову обстановку. А вже наступного дня, коли наша бригада приїхала ЛАЗом до АБК-І, ми переодяглись у санпропускнику і пішли на те ж місце – все сприймалося по-іншому: метушилися люди в білому одязі, під’їжджали машини, облицьовані листами свинцю.
Для організації роботи бригади доводилося часто бувати на АБК-І і проходити «золотим коридором» на третьому поверсі. Золотим його назвали тому, що він був оздоблений металевим профілем золотистого відтінку. На стінах коридору висіли портрети передовиків праці атомної електростанції. На портретах тих, що в перші дні аварії втекли, червоним фломастером були написані брутальні слова. Серед них – на портреті знайомого інженера. Зразу після аварії він виїхав на Південно-Українську АЕС і працював там у піонерському таборі. Через кілька днів я побачив цей портрет під пахвою військового капітана. На моє запитання, навіщо йому той портрет, капітан відповів, що збереже й покаже нащадкам, як ставилися до слабкодухих. Мені аж недобре стало від того, що людина, яку я знав, жив з нею поруч у славному місті Прип’ять, здійснила такий ганебний вчинок.
До аварії я вже сім років працював на будівництві Чорнобильської АЕС. Починав майстром на І дільниці, що споруджувала головний корпус. Багатьох керівників цехів діючої АЕС я знав особисто. Тому знаю: з радіоактивним забрудненням будівельники зіткнулися ще до аварії, добудувавши блок «Є», що за кілька років частково «забруднився». Також моя бригада доводила до ладу приміщення транспортного коридору, куди з центральної зали шахтою спускалися відпрацьовані ТВЕЛи, перекантовувались у горизонтальне положення і вкладалися у вагон-контейнер. Тут, звісно, не було «чисто». Ми тісно співпрацювали з начальником РЦ Чугуновим і часто зустрічалися під час здачі приміщень ІІІ і ІV енергоблоків. Це був справедливий компетентний спеціаліст атомної промисловості.
Усе, що говорилося на радіо і показувалося по телебаченню, не було абстрактним для мене. Я особисто знав начальника РЦ-2 Ситника, що помирав у Московській клініці, одержавши смертельну дозу радіації.
Приїжджаючи до Києва, зустрічаю своїх колег, ветеранів Чорнобильської АЕС, і радію: живі ще мої побратими. Ось іде назустріч зовсім лисий чоловік. Приглядаюсь і впізнаю прораба Артамонова. У 1986 році по радіо розповідали про пропалювання бетону під днищем четвертого реактора – так це саме він виконував, щоб остудити днище, туди закачували воду, бо це могла зробити розплавлена радіоактивна маса.
Згадую приклад патріотичного вчинку колишнього виконроба 14-ї дільниці Валерія Часника, у якого від тривалої цілодобової напруги не витримало серце, і прямо на дільниці Валерій упав непритомний, а в лікарні помер.
На момент аварії Валерій працював у Київському обкомі Компартії України. Коли в Чорнобилі не заладилось із керівниками управління і нам більше ніж півроку не виплачували заробітну плату, а вахтовики почали страйкувати, В. Часник покинув Київ та очолив управління будівництва Чорнобильської АЕС… На його честь на подвір’ї БМУ-3 стоїть пам’ятний знак. Ось так було: одні тікали подалі, інші – помирали, виконуючи свій громадянський обов’язок.
Гірко згадати, при радянській владі навіть нам, будівникам атомної станції, жилось сутужно: дістати хороший інструмент було складно, м'ясо і масло продавали в магазинах після 17-ї години, коли закінчувалася зміна і робітники поверталися у місто. Мені, вихованому на бережливості, було важко сприйняти недбале ставлення до матеріальних цінностей, до народного добра на початку ліквідації. З болем дивився на сотні електродрилів, перфораторів, розкиданих на розбитому складі.
Потім ішла зачистка «південної зони» проммайданчика. Туди випало багато високотоксичних решток графіту. Радіаційний фон був надмірно високий і тому «зачищали» все підряд: дорогущі латунні токоприймачі, величезні фарфорові гірлянди ізоляторів і т.д. Коли згодом звели саркофаг, прикрили пряме радіаційне випромінювання з розвалу, постало питання ввести в дію І і ІІ енергоблок, ці ізолятори ми відкопували, відмивали, дезактивували і знову пускали в діло. Будівельники хоч більш-менш акуратно все вивозили, а «партизани» на танках гребли все підряд – курочили дорогоцінні нержавіючі труби, які потім можна було дезактивувати і використати знову.
У перші місяці ліквідації, коли стало відомо про смерть оперативного персоналу ЧАЕС у Московській клініці №7, коли пророкував хвороби доктор Гейл – у багатьох ліквідаторів виникло відчуття неминучої смерті. Почалось якесь зухвальство: потрібно зараз брати від життя все, що можна. Багато кинулись пиячити. Горілку у великих кількостях різними нелегальними способами привозили в зону. Жінки завели собі коханців, або, як їх тоді ще називали, вахтових чоловіків. Керівництво і профспілковий комітет ставились до цього нетерпимо, виганяли з роботи без жалю.
Запам’ятався епізод, коли ми добудовували сховище відпрацьованого ядерного палива. За цією будовою закріпили батальйон «партизанів» з Казахстану. Дехто з них готовий був лізти в пекло, щоб швидше отримати 25 БЕР (максимально допустиму дозу) і швидше повернутися додому.
У цей час якийсь науково-дослідний інститут впроваджував свій метод пригнічення пилу на узбіччях доріг. Поливальна машина розпилювала рідкий латекс: утворювалася плівка, що утримувала пил від розвіювання і забруднення території бета-частками. Керівництво вирішило таким же способом зробити гідроізоляцію на покрівлі сховища. Його висота – 40 метрів. Баштових кранів там не було, і ось науковці з військовими командирами з пожежних машин закачали латекс на покрівлю. Але вночі пройшов гарний дощ – і весь цей напівзатверділий герметик розмився. Вранці ми взялися за старий дідівський метод: по два відра розчину в руки – і на 40-метрову відмітку. Вирівняли основу і поклеїли руберойд. І все це на прямому «прострілі» радіації з розвалу ІV енергоблоку (по прямій лінії – метрів 200). Бригада і «партизани», які були підсобниками, працювали енергійно. Пам’ятаю, в мене потріскались п’яти від постійного піднімання сходами.
І в цей же час – прикрий вчинок нашого виконроба К. Після аварії він опинився аж у Хмельницькій області. Коли довідався, що ми працюємо на ліквідації, приїхав. Скориставшись службовим становищем, узяв два КамАЗи, вивіз майно зі своєї квартири і зник.
На наші відокремлені об’єкти будівництва в нічний час навідувались дикі кабани, лосі. Це призвело до появи «мисливців». Такі «умільці» зварили з арматури клітку, поклали приманку і підключили напругу 220 вольт. Коли вранці приїздили, мертвий кабанчик був у клітці. Це не схвалювалося, тому робилося таємно.
Були в нас і «слідопити», які після роботи або після вахти в зоні ставили на звіриних стежках капкани й петлі. Добували норок, ласок, ондатр. Потім хутра продавали в Києві чи в Чернігові.
У зоні працювали екологічні організації, які стежили за водоймами, за річкою Прип’ять. Вони мали човни, знаряддя лову, тож крім своїх обов’язків, займались нелегальним ловом риби. Бачив величезних лящів, яких ліквідатори смажили в гуртожитках. Ну, а наші люди як: де застілля, там горілка…
Коли з головного корпусу АЕС ми пішли на периферійні об’єкти, стало скрутно з будівельними матеріалами. Оскільки в більшості наших бригад були доаварійні робітники, які знали місцевість, то якось само собою, як під час війни, почали використовувати «підручні матеріали». Їхали на дачі, в покинуті села і забирали з дядьківських дворів пиломатеріали, цеглу, відра, лопати – все, що потрібно для роботи. Доходило до того, що зривали добротні дерев’яні підлоги. Дошки якнайкраще годилися для опалубки, риштування, огорожі. В основному їздили з дозиметрами, щоб заміряти рівень радіації на будматеріалах. У дядьківських сараях було «чисто». Іноді з таких вилазок робітники привозили прядки, самовари, казанки, совки – це по-дрібному. А водії автомобілів забирали і старі меблі, важкі предмети. Таких називали мародерами. Серце стискалося, коли приїжджали в село, а там наче Мамай походив: посуд розкиданий по підлозі, фотографії, що висіли на стінах, – по всій хаті. Зіниці розбитих вікон ніби дивляться тобі в спину. Все це дуже нагадувало хроніки Великої Вітчизняної війни. Похапцем вантажили дошки і мерщій звідтіля!
З часу аварії на Чорнобильській АЕС минуло більше чверті століття. Оцінюючи поведінку людей, їхні вчинки, видно й велич, і ницість. Про це ще недостатньо написано, але все закарбувалося в пам’яті людей, які в Чорнобилі «їли хліб із радіацією». Старіють ліквідатори, мають більше болячок. Держава, уряд мало на це звертають уваги, і поступово все забувається…
Думаєш: для чого все це було, якщо ЧАЕС закрили? Але, розумієш, що наші руки там були потрібні для продовження життя. Життя наступних поколінь, яких могло вже й не бути. Від самої такої думки біжить мороз по шкірі. Але ж якби не воістину подвиг народу в далекому нині 1986-у, саме так і могло статися. Гладжу по голівці своїх онучат і думаю: не доведи, Господи, щоб це повторилося.
Олександр Кирієнко
|