На роботу – до села
Здобувши освіту, молоді спеціалісти шукають роботу. І тут виникає найголовніше питання: де жити? Придбати власне житло в місті – не реально, в селі – з допомогою батьків можна. Якби тільки село було перспективним. Хоча для випускників медичних учбових закладів роботи не бракує будь-де. От вони й вибирають перше робоче місце там, де і досвіду набудуть, і заробітну плату витратять не на квартплату.
Молоді медичні працівники Наталія Завада з Дружби їздить в Августівку, Олена Катроша з Дзюбівки – у Грабів, Тетяна Рябченко з Радьківки Прилуцького району – в Буди, Дмитро Самозван із Прилук – у Городню. Умови роботи і проблеми у всіх приблизно однакові. Такі, як у завідувачки Сезьківського ФАПу ічнянки Олени Кравцової.
Після закінчення Прилуцького медучилища Олена тимчасово працювала в лабораторії Ічнянської ЦРЛ, потім набувала досвіду в Чернігівській дитячій поліклініці №2. І робота, й місто їй дуже подобалися, але наймане житло занадто дороге, а про власне залишалось тільки мріяти. Олена повернулася до Ічні, знову тимчасово, на час декретних відпусток, заміняла колег-медсестер. А потім їй запропонували на вибір кілька сіл, і молода фельдшерка поїхала в Сезьки. Там живе багато знайомих, тож є до кого звернутися за допомогою або заночувати в негоду. Зразу хотіла купити хату. Село гарне, повітря чисте, робоче місце постійне,
заробітна плата, як для села, влаштовує. Якби був дитсадок і школа, можна б жити. Але діток мало, віком до року – одне, дошкільнят – 15.
Спочатку Олена Олександрівна їздила велосипедом, а наступного року купила скутер. Було важко, але до всього звикається, тим більше, що для здоров’я корисно. Півтори години – і на роботі! Дорога додому подобається більше, бо в лісі то суничка, то малинка, восени – гриби. Нежданий дощ можна або десь перечекати, або плащ-дощовик виручає. Буває, що колесо пробите чи щось не ладиться, то подорожні допомагають, ніхто не відмовляє. Світ не без добрих людей, вважає фельдшерка.
Взимку вона щодня їздить поїздом, о сьомій ранку вже на місці. До 12-13 години веде прийом у ФАПі, а тоді на скутер – і на виклики. В Сезьки, Гейці, Коломійцево, Тишківку, всього обслуговує близько 400 мешканців. Серед них є ветерани війни, інваліди. ФАП забезпечений медпрепаратами для першої медичної допомоги при невідкладних станах, таких як інсульт, інфаркт, гіпертонічний синдром, сонячний удар. Решту ліків фельдшерка привозить з Ічні на замовлення, бере в аптеці за власні кошти, а тоді чекає, коли в людей з’являться гроші і вони віддадуть борг.
Найбільші проблеми – це відсутність спонсорів, які б посприяли у ремонті приміщення та закупівлі дров для його опалення, і ставлення людей до свого здоров’я. Не звикли вони ходити до ФАПу за допомогою. Можливо, тому що розташування незручне – на околиці села. Тільки у складних випадках викликають. Наприклад, сусіди гукають до хворого в передінфарктному стані, коли вже потрібна «швидка». Олена Олександрівна вдячна за підтримку й допомогу лікарю та досвідченим фельдшерам Ольшанської лікарні – Володимиру Кравцю, Наталії Лойко, Володимиру Ільченку, а також молодшій медичній сестрі Тетяні Хільчевській.
Бувають і курйозні випадки. Приходить фельдшерка на виклик, поміряє тиск, дасть пігулку і змушена слухати спогади, бо старенькій треба виговоритися:
– Ой, біда, нікому я не потрібна…
І тут же приспівує: «Ой, біда! Ой, біда, біда, біда…»
Хтозна, чи сміятися, чи плакати. Одного разу хвора о п’ятій ранку викликала «швидку», мовляв, паралізована. Бабусю на ношах занесли до авто, а вона цілу дорогу до Ічні співала. Медики були в шоці.
Інша 83-річна хвора прийшла до молодої фельдшерки через усе село: «Мені треба до доктора». Це вже – як визнання.
Наталія Черненко
|
