«Хочу виростити найдобрішу людину»
У другу неділю травня ми, українці, вшановуємо берегиню роду людського – матір. Вона найрідніша людина у світі, найдорожча, бо дала нам найбільше – щастя жити. Вона нас любить і захищає, пригортає крильми величезної материнської любові, де б ми не були. Бо вона – мати. Вона єдина людина у світі, яка не буває байдужою до своїх дітей. У ній стільки милосердя, співчуття, турботи, ласки… Про молоду матусю Марту, яка всю свою любов віддає маленькому синочку, моя розповідь.
У селі Тишківка, на самій околиці лісу, стояла маленька хатинка. І жила в тій хатинці гарнісінька дівчинка з великими карими очима. І були у неї тато, мама та молодша сестричка Наталочка. Дивне ім’я подарував Василь своїй первістці – Марта, і не менш дивне прізвище – Поп. Добру, спокійну, розумну Марточку любили тато й мама, виховательки в дитсадку, вчителі й однокласники в школі. Батьки працювали в колгоспі, доки він був, а не стало – жили за рахунок домашнього підсобного господарства. Особливих статків не надбали, і, щоб заплатити за рік навчання в Київському професійно-педагогічному коледжі, продали корову. Допомагали старшенькій, чим могли: продуктами, якоюсь сотнею-другою. Тисяч ніколи не було – і Марта, безмежно люблячи своїх батьків, пішла вперед і вгору самостійно.
Три роки працювала в столичному кафе швидкого харчування «Два гуся», пройшла всі етапи: мила посуд, стояла на видачі, інструктор, касир, бармен, адміністратор. Чотири роки «росла» із касира до менеджера в «Кофе Хауз». Потім була робота в букмекерській конторі, доки не заборонили ігровий бізнес. І ось – «Приватбанк». Після стажування три місяці очікувала відповіді. А жити за щось треба! Нарешті, Марту прийняли на посаду касира-оператора, де вона працювала з 2009 року до декретної відпустки.
Якось дівчина зрозуміла, що треба здобувати вищу освіту, і вступила до Міжнародного науково-технічного університету на спеціальність «фінансист». Купила в кредит ноутбук, за квартиру в Києві теж платила немало, та й життя в столиці не дешеве, тож поєднувала навчання і роботу. Хто не пробував – спробуйте самотужки вчитися.
Марта, як завжди, посміхається до співрозмовників:
– Це не головне. Це все не важливо! Головне – дитя. Цього я хотіла з самого початку, з дитинства нам у голову вкладали: ось виростеш, вийдеш заміж, народиш дитинку… І це справді так. Уже працюючи в «Приватбанку», я відчула – пора народжувати. Якби ще рік попрацювала, підвищили б по службі. Там як? Чим довше працюєш і не лінуєшся, тим легше долаєш кар’єрні сходи. Ми, діти з села, не ліниві, я пройшла б і цей шлях, але після батькової смерті, в той же рік, дізналася, що Бог дав мені дитинку.
Познайомившись із Андрієм, Марта відразу зрозуміла, що він – її доля. Раніше задивлялася на високих і чорнявих, та все боялася, що не зустріне свою половинку. Було дуже страшно від думки: як же важко знайти людину, з якою проживеш усе життя ! А коли з’явився Він, стало легко, бо головне – душа хороша.
– Буває, дивимось кіно, і плачемо удвох, – знову посміхається Марта – Жили і рік, і два в громадянському шлюбі, а перед народженням синочка розписалися. Для Артемка буде краще, коли в нього будуть і тато, і мама. Так буде правильно.
Не спокусилася вона на більші гроші, як деякі, що офіційно вважаються одинокими матерями. Зараз Марта з дитям гостює в мами. Посадили город. П’ють свіже молочко. Дихають лісовим повітрям. Милуються вишнево-яблуневим цвітом. І не натішиться молода мама Марта своїм Артемчиком. А він посміхається і їй, і всім знайомим, і незнайомим, бо росте в любові.
– Колись мені, малій, тато казав: «Важко тобі, Марточко, буде. З твоїм характером ти нічого не доб’єшся». А я добилася. Мене чекає моя робота. Мене любить той, кого я люблю. У мене є синок, і це головне. Я хочу виростити найдобрішу людину.
– Ку-ку! Ку-ку!.. – прилетіло з лісу, і довго не вгавала зозуля, віщуючи багато щасливих літ.
Наталія Черненко
|
