 Довгий час підбирала тему для написання статті. Ідей маса, але всі вони спонукають до створення хоч і такого потрібного проблемного, але все ж важкого і серйозного матеріалу. А хотілося, думаю і вам теж не вистачає, чогось приємного і позитивного, нотки оптимізму в цьомумонотонному звучанні сірих буднів. Всім нудить від пустих розмов про всілякі кризи, інфляції і манну небесну, яка ось-ось, від виборів до виборів, уже 19 років ніяк не може впасти на Україну. Вона і не впаде.
В країні, де слова так і залишаються словами, поки «верхи» перетягують ковдру влади, створюючи суцільний безлад [ ?]в усьому, де народ, замість того, аби об’єднатися та відстоювати свої права (мова йде не про фальш «помаранчевого» періоду), щоб боротися за нормальне майбутнє своїх внуків (про своє і майбутнє дітей я мовчу, бо навряд чи що може змінитися за такий короткий проміж часу), розділився на самотні одиниці суспільства, які існують з опущеними руками, плечима, головою, з усім опущеним, що тільки може опуститися, і промовляють одну і ту ж, позбавлену логіки і сенсу, уже давно заїжджену фразу: «А що я можу зробити?» Україна починається з кожного.
Але не будемо зараз про національні проблеми. Та й вони, як і всі інші, існують тільки тоді, коли їх помічати. То ж, знову в дію нашу стабільну практику, закриємо на хвильку очі і подумаємо про приємне. Серед всього поганого, є щось і хороше. Наприклад, непогано те, що в Ічні не має кінотеатру, так молодь буде частіше ходити в кафе та бари, яких, власне, теж не так уже й багато, а деякі з них навіть не надають елементарних умов комфортного відпочинку. В принципі, є щось і втому, що ічнянський ринок схожий на середньовічний ярмарок: хто де зміг, там і став, хто де встиг, там і виставив свій торговий стіл. Але це добре: адже йдучи за чимось конкретним, ви випадково можете натрапити на якусь річ, і згадати, що вона вам теж треба. Те, що освітлюються переважно центральні вулиці, і навіть на тих стоїть працюючий ліхтар один на багато метрів, теж не страшно, може будуть менше пересуватися в темну пору доби. Та й зекономити є на чому. Добре, що тепер не розпивають спиртні напої в громадських місцях. Правда, їх все одно споживають, але вже хто де придумає: хто в кущах, хто в шкільних дворах, хто на закинутих будівлях. Та вже хоч не мозолять очі «круті» хлопці і «популярні» дівчата, з пляшкою пива в лівій руці і цигаркою в правій, або ж навпаки, хоча це картини особливо не змінює. До речі, в місті так багато дорослих підлітків. Особливо це стосується дівчат. Якось не клеїться: на обличчі макіяж 40-річної жінки, а в кишені ще навіть паспорта немає. Зовнішність брехлива. Ба, може хтось подумати, що в Ічні надлишок працездатної жіночої частини населення. Хтось і в цьому побачить плюс. Мабуть, багато вже хто пересвідчився: буває навіть корисно, що урни на вулицях нашого рідного містечка зустрічаються так само часто, як чупакабри на просторах Бакаївки: всі про них чули, та мало хто їх бачив. Але це добре, бо серед купи сміття, яку не знайшов куди викинути, і в результаті приносиш додому, можна знайти чеки, упаковки, пакетики одноразові, які використовуються ще разів десять до першого прання.
Та дійсно радує те, що серед ічнянських «гармашів», серед заздрісних пліткарів, у голосі яких не чуєш нічого, окрім скреготу їхніх зубів, усе ще є добрі і привітні люди, освічені та виховані. Хоча перших шкода, адже їм все життя треба виходити під тиском великої і страшної Жаби Заздрості. Така їхня доля. А за людей, які досягли успіху в своїй справі, які знані, як в Україні, так і за її межами, можна тільки порадіти і гордитися славетними земляками. Варто повчитися у тих, хто з гордістю в голосі, а головне в серці, може говорити про свою маленьку батьківщину і не цуратися її. Шкода, таких людей не багато, але ж всьому хорошому є межа.
Межа є і моїй статті. Знаю, вона практично нічого не змінить: всі як випивала десь в хащах, так і пиячитимуть далі, ліхтарі на вулицях як працювали, так і надалі горітимуть один на кілометр (і то добре, що хоч так буде), на ринку безлад так і залишиться безладом, куди ж без нього, а тихий голос привітних ічнянців забиватиме, як і раніше, гучний фон скреготу зубів та сичання пліткарів і заздрісників. Нічого не зміниться, бо ми звикли так жити, і якщо навіть в чомусь нас не влаштовує цей спосіб існування, то страх перед змінами сильніший. І страх цей нас безволить. Тому легше закрити очі, і жити, пардон, існувати далі з усім опущеним, що тільки може опускатися, - і щастя, якщо воно колись підніметься. Олена Міщенко
|