"Трудова слава" ІЧНЯНСЬКА ГАЗЕТА

Категорії розділу

Головна » 2018 » Листопад » 23 » 85-і роковини ГЕНОЦИДУ УКРАЇНЦІВ
09:14
85-і роковини ГЕНОЦИДУ УКРАЇНЦІВ

«Трагедія українського Голодомору складалася з мільйонів трагедій погаше¬них людських життів, зруйнованих доль і сімей. Козацьке містечко Ічня, де люди споконвіку жили заможно, були гордими і сміливими, після страхіття Голодомо¬ру ніби притихло і причаїлось. Люди ро¬зуміли, що більшовицька влада силовими протизаконними методами може зробити з ними, що завгодно», – пише у журналі «Сучасність» (№11, 2008 р.) Віктор Каспрук.

В основу статті Віктора Каспрука лягли спогади його тітки Олени Книш. Подаємо їх скорочено.

«Одного літнього дня у двір хтось увійшов. Стоїть чоловік з торбиною на плечах. Ноги у нього були червоно-сині, дуже розпухлі, і штани розпенехані, тому що ноги там уже не поміщалися. Поряд із ним була дівчинка. Їй десь було років 13. І тоді цей чоловік хотів упасти перед батьком на¬шим на коліна і просить притулку. Наша бабуся Христя принесла їм миску борщу і там ще щось було. Потім їм постелили в клуні, і вони до ранку були у нас.
Жили вони у селі Гмирянці. Наш батько був з ними знайомий. Коли по¬чалася колективізація, цей чоловік (його прізвище Гмиря) не хотів іти в колгосп. Тоді його зробили куркулем. Їх викинули із хати і вони ще декілька днів ночували під тином, а далі рушили на Ічню.
Якось мама сказала, що йде на базар, зайде до родичів Чумаків, і візьме мене з собою. І коли ми підійшли до двору, то я побачила, що рундук увесь був зайнятий людьми. Всі вони були опухлі. Хто лежав під стіною, хто сидів. Люди проходили, хто щось міг, той давав. Але вони вже настіль¬ки були зморені і виснажені, що якось мало і реагували на ці подачки. Вже їм і їсти не хотілось.
Гмиря туди теж прилаштувався. А ввечері з ним до нас прийшло ще двоє таких же лю¬дей, як він, опухлих. І дали їм поїсти, зварили картоплю «в мундирах».
Цим людям бабуся варила щодня чу¬гунчик картоплі, котра залишилась на насіння, давали по шматку хліба і якось вони хар¬чувались. А на день ішли знову до центру і там лежали.
І якогось дня їм сповістили, що на спир¬тозаводі, раніше він називався «гуральня», відкрили яму із брагою, яка залишилась після виробництва спирту. Вони піднялися і хто як міг, це не дуже далеко було, добиралися до цьо¬го спиртозаводу. Були й такі, що навіть рачки повзли. Вони окружили оту яму зі всіх сторін. Вони брали, пили і їли, і вже досхочу, ніхто їх не від¬ганяв. Але в їхньому житті це була остання трапеза. Тому що ячмінна брага була з вівсюгами і вона пошкоди¬ла їм і шлунок, і кішковик, поробила там рани. Вони всі там покотом лежали і не могли вже піднятися. До ранку майже всі вони були мертві. Приїхала підвода із дра¬бчастими боками, їх усіх туди поскидали й вивезли в якусь братську могилу. І на вечір ніхто із них до нас не повернувся. А дочка цього чоловіка Гмирі, Саша, залишилася у нас. І жила ще якийсь час у нас.
Пізньої осені, це було, мабуть, у жовтні місяці, бо було холодно, ми пішли до шко¬ли, нас організували і повели на центральну ічнянську площу, де і тепер проходять мітинги. Там був мітинг, на якому сказали, що куркулі вбили нашого найкращого працівника Холода, який виконував свої обов’язки.
Це був наш сусід. Його дочка Галя вчилася зі мною у школі. Якось вона була трохи перелякана. І тут убили її батька. Як казала місцева влада – ворожі елементи – куркулі вбили нашого активного співробітника, і ми за нього повинні помститися. Потім нашу улочку перейменували із Книшівки на вулицюУдарника, а згодом, вже в кінці 1970-х років, на вулицю Холода».
Із 2015 року ця вулиця носить назву Братів Гарамів.

За матеріалами книги Миколи Терещенка і Віталія Шевченка «Ічнянщина:першоджерела. Історія краю в документах»

Свідчення про Голодомор 1932-1933 років

Причини голоду не у врожайності: врожай був хороший, а голод був штучним. Людям не давали навіть минулорічну картоплю збирати. їх ганяв голова колгоспу Іценко Андрій Андрійович. Як проходило розкуркулення? Приходила уповноважена бригада і говорила, щоб записувалися в колгоспи, який чоловік не хотів йти, забирали все нажите майно, відбирали хату, або, якщо хата старенька була, то зимою валяли комин, щоб неможна було топити, і знімали двері. Майно людське продавали для відводу очей, а все краще забирали собі. Людей, яких відправляли на Соловки або в Сибір, забирали вночі.
Голод тривав більше двох років, найтяжчим був 33-й. їли листя, лободу, цвіт акації, щавель, річкові черепашки, раків, виловили майже всю рибу. Майже у кожному дворі були покійники, а в селі до 400 дворів. Голод настав через хлібозаготівлі. Давали план, коли його виконували, давали новий. Вимели все до грама. Очистили всі засіки у людей, де, що було їстівного, все забрали. Я крав колоски вночі. Голод терпіло все село, крім активістів. Пам’ятаю, що прямо під час ловіння риби помер Іван Данилович Костриця. Два брати - Павло і Гриша (прізвище нерозбірливо) наїлися квітів акації і померли.
Влахно Дмитро Семенович, 1919 р.н., с.Щурівка

(...) Розпочалася колективізація. Майже усіх чоловіків із розкуркулених сімей вивезли в далекі архангельські ліси, на Донбас та інші тяжкі роботи. Так і мого батька забрали. До сих пір не знаю, де його могила. Нас залишилося двоє у мами - я і сестра Люба. Мати розуміла, що становище стало безнадійним. Вона повиносила до міста практично все: рушники, речі домашнього вжитку, вишивки. Вона віддавала все практично задарма, тільки б протриматись до нового врожаю.
У нашому селі голодували майже всі, крім, звичайно, донощиків. Спочатку від голоду ми рятувалися завдяки корові, яку згодом відібрали. Потім забрали хату, сарай, клуню, погріб і все, що було у хаті, а сім’ю вигнали на всі чотири боки. Жити ми пішли до сусідського будинку, де залишився один дід Дем’ян, який вже не боявся ні каторги, ні насилля. Весна і літо 1933 року були найважчими. В селі люди вже помирали з голоду. їли мерзлу і гнилу картоплю, лушпиння. Вимінювали все, що залишалося у господарстві на шматок хліба.
Не забуду до смерті, бачила не раз своїми очима, як возили підводою мертвих людей, складених штабелями, як дрова, щоб не попадали. Або йдеш по вулиці, зустрічаєш знайому людину, яка ледве пересуває ноги, а коли повертаюсь, то вона вже лежить мертва.
Старожили нашого села називали різні цифри померлих від голоду. Дехто називає 310 чоловік, інші стверджують, що більше.
Поряд з Дорогинкою є дуже велике село Томашівка. Там вимерло півсела. Стояли тільки порожні хати. Навесні 1933 року в селах розпочалося найстрашніше - людоїдство. Люди втрачали людську подобу, нерідко полювали один за одним, їли своїх дітей.
Кобзар Марія Андріївна, 1925 р.н., с.Дорогинка, згодом мешкала у м.Щорсі
Із книги Миколи Терещенка і Віталія Шевченка «Ічнянщина:першоджерела. Історія краю в документах»
Переглядів: 805 | Додав: lora | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]

Пошук